Харків: 100 років із шкіряним м’ячем
 

Вперше за історію проведення розіграшів Кубку України фінальний матч турніру пройде за межами столиці. Право прийняти вирішальний двобій-2008 довірено Харкову.

«Фенікс» проти «Спортсмена»

Найпопулярніша у світі гра потрапила сюди з півночі. У 1879 році англійці прищепили пристрасть до футболу росіянам, і невдовзі шкіряний м’яч докотився до Слобожанщини. Учасниками перших дворових баталій були переважно студенти, а перше футбольне поле збудували на Старо-Московській вулиці британські та бельгійські працівники заводу сільгоспмашин.

Влітку того ж 1908 року в місті було зареєстровано гурток під назвою «Перша харківська футбольна команда», який пізніше перетворився на клуб «Фенікс». Свої матчі команда проводила на стадіоні, розташованому на Сумській вулиці, поки там не проклали трамвайну колію. Рік по тому Харків отримав і «Другу футбольну команду», потім перейменовану в «Спортсмен». Саме ці два колективи й стали учасниками першого в місті офіційного футбольного матчу, який відбувся 8 травня 1910 року на майданчику біля дому №79 по вулиці Чернишевської − у дворі нинішнього театрального факультету Інституту мистецтв.

Одна за одною в місті стали створюватися нові команди. Активісти навіть започаткували «Приміську харківську футбольну лігу», якій завадила розгорнути діяльність громадянська війна. У 1919-му Харків було звільнено від білогвардійців, після чого протягом півтора десятиліть він був столицею України та центром її спортивного життя.

У 1923-му в Харкові вже нараховувалося більше 80 футбольних клубів, які поєднували 12 500 гравців. І зовсім не дивно, що саме місцеві майстри наступного року представляли УРСР на Всесоюзному святі фізкультури − його московські спортивні чиновники назвали першим чемпіонатом країни. Турнір завершився тріумфом українців, які по черзі здолали збірні Закавказзя, Ленінграда, СРСР і Москви! Отже, саме колектив Харкова варто вважати першим неофіційним чемпіоном Радянського союзу.

У 1925-му на Слобожанщині сталися відразу дві визначні події − проведення обласної першості, в якій брали участь 20 команд із 26 районів, а також народження при колективі паровозобудівного заводу (нині − завод ім. Малишева) клуба ХПЗ, попередника «Металіста». Таку ж назву отримав новий місцевий стадіон, відкритий 12 вересня 1926 року. А у 1931-му Харків збагатився ще на одну арену − «Динамо», яка на той момент була чи не найкращою в УРСР.

Кришталева перемога
У клубних чемпіонатах Радянського Союзу харків’яни дебютували 1938-го року, коли в еліті виступали одразу два колективи − «Сільмаш» і «Спартак». У повоєнний період місто в еліті презентував «Локомотив», а рік 1960-й став дебютним на вищому рівні для «Авангарда». Вже наступного сезону колектив, очолюваний видатним у минулому форвардом Олександром Пономарьовим, посів рекордне для харківських колективів шосте місце в турнірній таблиці чемпіонату СРСР.

Другий успішний період клубу, який із 1967 року називався «Металістом», пов'язаний із перебуванням на посаді головного тренера Євгена Лемешка. У 1981-му його підопічні здобули малі золоті нагороди за перемогу в першій союзній лізі, повернувшись до еліти. Найбільш гучні успіхи слобожанського футболу пов’язані з Кубком СРСР. У 1983-му харків’яни дійшли до фіналу турніру, де з мінімальним рахунком поступилися донецькому «Шахтарю». А от п’ять років по тому кришталева вершина підкорилася «Металісту», котрий у фіналі розіграшу-1988 переміг московське «Торпедо» − 2:0. У лавах тріумфатора тоді виступали такі знані майстри, як Леонід Буряк, Ігор Якубовський, Юрій Сивуха, Ігор Кутєпов, Іван Панчишин, Олег Деревинський, Олександр Баранов, Віктор Сусло, Борис Деркач, Юрій Тарасов, Гурам Аджоєв.

Загалом «Металіст» провів у вищій лізі СРСР 14 сезонів. Найкращим снайпером команди в іграх чемпіонату є Юрій Тарасов (61 гол), якому також належить рекорд за кількістю м’ячів, забитих протягом одного сезону (17 у 1984 році).

Слід також нагадати, що 80-ті роки в Союзі пройшли за домінування київського «Динамо», у складі якого виблискували й харківські вихованці − Володимир Безсонов, Сергій Балтача, Павло Яковенко.

Злет на п’єдестал
Дебютний для незалежного українського футболу сезон-1992 харків’яни відзначили виходом до фіналу національного Кубку, де підопічним Леоніда Ткаченка заступив шлях до трофея одеський «Чорноморець». А минулого року очолюваний Мироном Маркевичем «Металіст» уперше зійшов на національний п’єдестал, пропустивши вперед себе лише визнаних фаворитів − «Динамо» й «Шахтар». Наразі харків’яни, вочевидь, намагаються повторити «бронзовий» успіх. Хорошим подарунком до вікового ювілею місцевого футболу буде й черговий старт у європейських клубних турнірах.

Між тим іще у 2005-му році представництво першої столиці у вищій лізі збільшилося на одну бойову одиницю. ФК «Харків», правонаступник «Арсенала», поки зірок з неба не хапає. Втім, і від цієї команди варто очікувати гучних перемог, адже Слобожанщина продовжує дарувати країні футбольних самородків − таких, як, наприклад, Олександр Гладкий, який у складі «червоно-зелених» торік став найкращим бомбардиром чемпіонату України. Численні дитячі та юнацькі турніри, у тому числі й міжнародні, які проводяться в місті, − зайве свідоцтво того, що тут по-справжньому піклуються про майбутню зміну.

Бронзовый дубль: предел или новый виток?
 
«Металлист» на пути в гранды украинского футбола

Четыре года назад беседовал я с одним из заядлых болельщиков «Металлиста». «Ну что это за команда такая! - сокрушался он. - За столько лет выиграла по существу лишь один трофей - Кубок СССР. Я уж не говорю о медалях, которых не было и в союзные времена, и теперь. Многие города в Украине видели матчи еврокубков, а мы после памятного 1988 года об этом только мечтаем. Что же должно произойти в Харькове, чтобы у болельщиков появились основания гордиться своим клубом? Чтобы наш «Металлист» достойно играл с любым соперником, а не отбивался от него и не тянул время, забив гол?»

Теперь, кажется, я знаю ответ на вопросы, казавшиеся тогда риторическими. Оказывается, для всего вышеперечисленного необходимо, чтобы клуб возглавил человек, имеющий не только финансовые возможности, но и ясно видящий перспективу. Ставший президентом «Металлиста», Александр Ярославский пригласил на должность главного тренера Мирона Маркевича, сумевшего за короткий срок создать боеспособный коллектив.

Когда летом 2005-го Маркевич пришел в команду вместо Александра Заварова, мало кто ожидал немедленных перемен в ее игре. Безумцем был бы назван тот, кто предсказал бы «Металлисту» три года назад две бронзы кряду. Какие, помилуйте, медали, если в ту пору никто и не помышлял о конкуренции с «Динамо» и «Шахтером», а «Днепр» считался базовым клубом сборной, возглавлявшей свою отборочную группу ЧМ-2006?

Но в первых же официальных матчах под руководством Мирона Маркевича «Металлист» заиграл в не свойственный ему прежде атакующий футбол. Да, были поражения, были 0:6 от того же «Днепра». Но харьковские футболисты поверили в свои силы - и это главное. Поверили в игроков и болельщики, поднявшие среднюю посещаемость команды до ранее невиданных высот. Поклонники были готовы простить что угодно, если футболисты на поле отдавались игре до конца - независимо от класса соперника и текущего счета на табло.
Не сразу, но довольно быстро стал вырисовываться костяк команды, который, кстати, сохранился и до сегодняшнего дня. Тылы партнеров уверенно прикрывает Александр Горяинов, вернувшийся в родной город после недолгого выступления за «Кривбасс». В защите заиграли поляк Северин  Ганцарчик, модаванин Виталий Бордиян и Александр Бабич, в средней линии - списанный было со счетов Александр Рыкун, Сергей Валяев и Валентин Слюсар, а впереди - взятый в аренду в «Шахтере» местный воспитанник Руслан Фомин. Именно вокруг этих игроков формировался новый коллектив единомышленников, заряженных одной идеей и стремящихся к одной цели.

Чуть позже к команде присоединились Марко Девич и Папа Гуйе, Милан Обрадович и Эдмар, Зезе и Жажа. Все они практические сразу и безболезненно вливались в коллектив, усиливая позиции, на которых их видел Мирон Маркевич.
А вместе с игрой пришел и результат. Причем, что интересно, «Металлист» два сезона подряд особенно здорово прибавлял весной, когда выдавал такие беспроигрышные серии, что, будь харьковчане менее расточительны в первой половине чемпионатов, смогли бы, чем черт не шутит, конкурировать и за место в квалификации Лиги чемпионов.
Особенно хотел бы остановиться на играх харьковской команды в нынешнем Кубке УЕФА. Так получилось, что в соперники «Металлисту» достался английский клуб «Эвертон». Пессимисты в преддверии этих поединков предрекали харьковчанам как минимум разгромные поражения. Но уже в первой игре на чужом поле подопечные Мирона Маркевича доказали Европе, что не только умеют играть на равных с таким оппонентом в численном меньшинстве, но и имеют все шансы оставить его за бортом основного турнира. Кстати говоря, они были очень близки к этому, когда в Харькове дважды вели в счете, но из-за недостатка опыта не удержали преимущество и проиграли с минимальным счетом 2:3. Думаю, сыграй команды еще раз - и «Металлист» уже бы не уступил.

Но вернемся к нашему чемпионату. Немаловажно, что за эти два последних сезона у харьковчан появилась уверенность в своих силах. Теперь они уже понимают, что к любому сопернику надо относиться с уважением, но без боязни. Что и подтвердил матч первого круга минувшей осенью в Киеве против «Динамо». И если «Металлист» с таким же настроением выйдет на поле родного стадиона в ближайшее воскресенье, то киевлянам будет непросто сломить его сопротивление.

Впрочем, теперь для «Металлиста» матчи с грандами украинского футбола должны быть всегда такими. Положение обязывает. И если это действительно произойдет, грандов в нашей стране обязательно прибавится...

Отредактировано vova39 (14.05.08 16:31:25)